І будуть люди

Матвій же, вдершись до хати, починав зривати зі стін рушники, підбирати неприхоплену жінкою одежину. Скидав усе на долівку в одну купу, а тоді підпалював. Вогонь, дим, сморід, аж очі виїдає, а Матвієві хоч би що: тільки роздуваються ніздрі та задоволено одсвічують очі.

Минав хміль, вивітрювався із хати чад, і знову ходив покірним ягнятком Матвій, брався шпарко до роботи.

Килина покинула Матвія після того, як він роздав усе своє добро циганам. Все, до останньої трісочки. Не пожалів ні овець, ні вола, ні святкових жупанів.

Циганів, спасибі їм, не довелося довго впрошувати та вмовляти: поки найстарший з-поміж них дудлив горілку та братався з господарем, решта цупила, що тільки могла, мела і з комори, і з погреба. Прокинувся другого дня Матвій — по двору хоч гопки скакай! І чухав потилицю Матвій, і голосила нещасна Килина, а потім підібрала сяку-таку одежину та й подалася до батьків: хай ще хтось попробує з отим навіженим жити!

— Не журися, Матвію, біс із нею, з Килиною! — втіша свого друга Іван.

— Та я не журюся…

— То, чуєш, не побивайся, — не слухає Йван. — А хочеш — віддам тобі свою жінку? От хрест святий — віддам!

Матвій Іванової жінки чомусь не схотів.

— Тоді молодицю, — вирішив Іван. — В нас такі молодиці, що без вогню шкварчать… Но, Гніда, но! Чи тобі повилазило: не бачиш, кого я везу?..

Та віжками, та батогом! Влетіли в Тарасівку, як оглашенні. Гей, розлітайся, розбігайся — Іван з ярмарку їде! Та не сам, а з товаришем. Таким йому дорогим, що й рідної жінки для нього не жаль!

І мчала кобила, немов знавісніла, і підскакували на возі, як горох, Приходьченки, і розліталися, гублячи пір’я, кури та гуси, і матюкалися, ледь не попавши під колеса, дядьки, і кричали жінки, хапаючи дітей.

Не зупинивсь перед двором: зірвав із петель благенькі ворота, що затріщали дощаними ребрами під колесами. Погнав прямо на хату, прямо у двері, хотів, мабуть, підвезти дорогого гостя аж до столу, та збила із вірного шляху клятуща горілка: в’їхав дишлом у вікно.