І будуть люди

— А ви, звиняйте, звідки будете родом? — поцікавився Йван.

— Я? З Полтави.

— А, з Полтави. Тоді звісно…

Іще щось хотів додати, але вчасно прикусив язика.

До заготпункту вже їхали мовчки.

А там понад широчезними, гостинно розчиненими воротами напнуто транспарант — «Більшовицький привіт хлібоздатникам!» А там запрошений із сусідньої військової частини духовий оркестр грає такого веселого марша, що, здавши хліб та одержавши по квитанціях гроші, хоч танцюй гопака.

Підлетів до Івана, витріщився на дітей, запитав, наче збиравсь купувати:

— Ваші?

— Мої, та не всі…

— Іще є? — аж очі полізли на лоба в кореспондента.

— Половина дома лишилася.

— Половина?! Цікаво… Цікаво… — Та чирк, чирк олівцем у блокноті.— Пробачте, а ви самі звідки?

— З Тарасівки.

— А прізвище й ім’я?

— Твердохліб Володимир, — недовго думав Іван.

Кореспондент, клацнувши фотоапаратом, пострибав далі, а Іван, трохи розвеселившись, пішов до контори за грошима.

Поверталися дядьки з тієї музики вже без охорони. Поверталися, кому як на душу спадало. Той періщив коней, аж піна летіла; той і віжок до рук не брав: обв’язав за полудрабок — везіть, хоч і в прірву; а той волікся до крамниці, щоб купити горілки та випити з великих радощів: пообіцяв же кореспондент надрукувати його «патрета» на видному місці!

І потім, хильнувши як слід, цілуватиме розчулено в морду коня, бо й кінь же буде на тому «патреті», а хліб… «Зате ж і музики, біс їх побери! Як дмухнули в тії труби — всю пшеничку до зернини видули!.

Іван не поволікся одразу додому, не купував і горілку, а подався-таки на ярмарок. Поставив свого воза край вигону, поміж інших підвід, розпріг коня, кинув йому сіна, наказав синам:

— Ви ж глядіть — нікуди ні кроку! А то цигани покрадуть.

Хоч, признатися, не дуже надіявся, що залякав їх циганами.

— А захочете їсти — ондечки торба із хлібом і цибулею…

— Так вона ж, тату, порожня!

— Як, порожня? — витріщивсь на старшого Йван. — Я ж сам туди дві хлібини укинув!

Смикнув за торбу — вона так і злетіла в повітря.