І будуть люди

Заходив Світличний і завтра, й позавтра; просив, вимагав, бив кулаком себе в груди, доводячи, що без коней — гріш їм ціна, що як де загориться, то вони доберуться хіба що охололий попіл розгрібати.

— Та відстань ти із своїми кіньми! — врешті не витримав Микола Пилипович. — Тобі одні коні у голові, а на мені весь район лежить! Пождеш — не помреш: в тебе ж поки що не горить.

— Ах, так! — скипів Федько. Вискочив із кабінету, мало не збив із ніг якогось канцеляриста, що ніс гору паперів.

Цілісінький день ходив хмара хмарою: пожежники боялись і підступитись до нього. Придрався до одного, що не так підперезаний, — вліпив наряд поза чергою. Накинувся на іншого, чого кімната не метена, — теж наряд навісив на шию. Добився, що всі поховались, як миші, — лютував уже наодинці.

Врешті щось надумався, враз одійшов. Пирснув, покликав рудого пожежника:

— Панченко!

— Я! — обізвався той із-за стайні.

— Іди сюди, чого заховався.

Довго щось йому розтлумачував, і на шельмуватому обличчі рудого розквітав усміх.

— Зробиш?

— Зроблю! Як не зробити!

— Тільки дивись, щоб усе шито-крито. Узнають — не одкрутимось од в’язниці!

Зібрав пожежників, розказав, як і що кожному робити.

— Зробимо, хлопці,— будемо з кіньми, — закінчив Світличний — А не зробимо — довіку на оцих смертниках повзатимемо!

Серед ночі забемкав сполохано дзвін. Поплив понад сонним містечком, докотився аж до будинку голови.

Нарешті!

Федько, що й досі очей не зімкнув, схопився: куртку на плечі та на половину господаря.

— Миколо Пилиповичу, тривога!

Могутнє хропіння урвалося, кругла голова підвелася од подушки.

— Що?.. Га?..

— Горимо, Миколо Пилиповичу! — закричав Федько, і наче на ствердження його слів у хаті застрибав, заметався по підлозі і стінах кривавий відблиск.

Миколу Пилиповича як вітром здуло із постелі. Скакав на одній нозі, матюкався, бо друга ніяк не пролазила в холошу, хоч цупив її, аж матерія тріщала, поки Федько застеріг:

— Та то ж ви сорочку вхопили!

— Ач-чорт!.

Пожбурив сорочку, хапав усе, що під руки підвернеться, — шукав штани, які кудись поділися. Гримав на дружину:

— Чого ревеш?! Одягайся!

І вже на Світличного:

— Біжи! Гаси!..

Федько вийшов із хати, став на порозі. Ясно і весело горів невеликий сарайчик, що примостився в глибині двору.