І будуть люди

То як: згода?

— А куди ж мені ще діватися? — погоджується нерадісно Федько.

— Тільки ж нікому ні слова. Навіть Олесі.

— Та знаю.

— От і добре! — повеселішав Денисович. — А тепер давай обідати… Василівно!

— Може, спершу заяву напишемо, — нетерпеливився Федько.

— Встигнемо. От поїмо та й засядемо. Бо як один поет писав: «Ну, кому на ум придет на желудок петь голодный!»

Федько не став затримуватись у Денисовича: як тільки пообідали та написали заяву, відразу ж за картуза та на коня.

Денисович проводжав до воріт:

— Ну, бувай!

— Спасибі за все… — Федько ще хотів щось сказати, та йому перехопило в горлі.

Добрався до Хоролівки аж уночі. Завернув до міліції, спішився, постукав і, коли вийшов черговий, похмуро наказав:

— Забери жеребця!

Вражений несподіваною появою Світличного, черговий довго не міг упіймати вуздечку.

— Ну, чого витріщивсь! Забирай!..

Пожбурив у двір канчук і швидко пішов геть, заклавши руки в кишені. Засвистів.

І горбилась незвично Федькова спина, а свист отой більше скидався на стогін.

Вдома не спали — зустріли його червоними, опухлими від плачу очима.

— Ну, от, — досадливо мовив Федько, звільняючись із жіночих обіймів.

— Ми ж думали, що тебе вже і не побачимо, — сміялася крізь сльози Олеся, не відходячи од чоловіка ні на крок.

— Ти хоч би маму пожалів, якщо нас не жалієш, — підступала з іншого боку Таня.

— А що з мамою? — стривожився Федько.

— Захворіли. Як зайшлося серце, лікаря викликали.

— В себе лежать?

— У себе. Та ти не йди: вони, здається, заснули.

Федько не послухався сестри: пройшов до маминої кімнати, тихенько відчинив двері, просунув голову.

В кімнаті висів напівморок: тьмяне маслянисте світло стікало з лампади, одбивалося од позолочених образів, м’яко перемішувалось із темрявою. І в тому присмеркові невиразно темніло широке ліжко, біліли подушки і ковдра, що вкривала маму по саму шию.

— Федю!

— Я, мамо.

Він ступив до кімнати, зачинив за собою двері. Підійшов до ліжка, відчуваючи за собою велику провину, що довів маму до серцевого приступу.