І будуть люди

Минуло кілька тижнів, і знову стріляли з гвинтівок та кулеметів, довбали промерзлу землю з гармат, літали вулицями на змилених конях — і гостро блискали шаблі, розбризкуючи кров по стоптаному, витолоченому снігу. Білих гнали червоні, червоних воювали зелені, а десь поза містом, розмаявши чорні прапори, носилися махновці, і Тані важко було зрозуміти, за віщо вони отак люто ненавидять одне одного, оці люди, що народилися на одній і тій же землі, грілися під одним і тим же сонцем, розмовляли однією й тією ж мовою, а часто бувало, що одна й та ж колиска вигойдувала їхнє дитинство.

В якійсь божевільній світовій завірюсі закрутилися, завихрилися люди, щось незрозуміле й страшне діялося довкола, і Таня не раз відчувала себе беззахисним равликом, що намагається сповзти з дороги — не попасти під безжальні колеса подій.

Весною Олег і Таня вирішили одружитись, як тільки трохи втихомириться на світі. Таня не казала про це поки що ні татові, ані мамі — носила своє щастячко в собі.

Вона якось притихла, рухи її втратили поривчастість підлітка, стали спокійніші, м’якші, плавкіші, очі немовби поглибшали, виповнились потаємним теплом. І дід, що повернувся цієї весни з далеких мандрів, уже не називав її Танькою і не дарував їй копійку, тим більше, що всі копійки давно вже знецінились в оцій колотнечі.

— Оце, Танюхо, ніс я тобі один камінь. Зумруд. Або ще — камінь жизні. Хто його носить — повік хвороби не знатиме.

За ці два роки дід дуже подався, потрухлявів, як старий пеньок.

Чорне донедавна волосся чи то посивіло, чи взялося якоюсь сірою цвіллю, і не життям — могильним холодом віяло з беззубого дідового рота.

— Оце, Танюхо, такий той зумруд прозорий та чистий, що як заглянути добре в нього, то й утопитися можна. Зелений, як весняна трава…

— Де ж він, дідусю? — питає нетерпляче Таня. — Ви його принесли?

— Ніс, дочко, та не доніс, — відповідає скрушно дід. Зводить на онуку погляд і у вицвілих очах його — безсила тінь гніву.

 — Перестріли якісь харцизяки, обтрусили, як грушу. Я, було, кинув зумруд до рота, хотів проковтнути, дак один із них як гримнув кулачищем по спині, то замало й душа разом з отим камінцем не вискочила на дорогу… Щоб же тебе, паразита, отак до смертоньки лютої стукало! — закляв свого напасника дід.

Тані і смішно, і жалко діда, а разом і отого камінця. Сама б не носила, нащо їй, вона й так здорова, а віддала б татові, бо тато ж он ледве переставляє ноги.