І будуть люди

— Ну, дай боже! Дай боже! — хреститься тато, а Таня відразу ж уявляє оте біле воїнство: білі коні, білі плащі, білі шоломи й панцири і навіть білі мечі та списи.

Пізніше, вже аж на другу зиму, побачила Таня біле воїнство і те, як воно очищало землю від скверни.

Вона каталася з Олегом на ковзанах по Хоролу. Була в коротенькій шубці, біленькій шапочці й тримала в руках таку ж білу муфту. Здавалася сама собі снігуронькою, що випорснула раптом на дзвінку прозору кригу, яка аж тьохкає під ковзанами, вабить безконечною синюватою стрічкою все далі й далі.

Вони на річці вдвох, і їм не треба більше нікого, бо світ здається їм таким виповненим, що ще чиїсь щасливі очі чи радісний усміх просто не помістилися б у ньому. Тут були тільки їхні очі, тут лунав лише їхній сміх — було їхнє царство, яке вони ревниво оберігали для себе."

"Правда отам, під берегом, при самій вуличці, що, як уперте дітисько, здиралася в місто, сповзала назад і знову починала дертися вгору, були ще жінки.

Коли Таня й Олег проїжджали мимо, молодиці, як по команді, випростовувалися, але й не думали, соромітниці, ховати свої гарячі стегна! Таня паленіла від гніву на них, Олег же ховав очі й заточувався на рівному.

— Паничу, ходіте до нас! — весело гукали пральниці.

— Навчіть і нас ковзатись, паничу! А ми вас за те погріємо! — реготали вони.

Трохи від’їхавши, Таня шипіла сердитою гусочкою:

— Не дивіться на них!.. Чуєте, не смійте дивитись!..

— Я ж і так не дивлюся! — зовсім уже зніяковілий, боронився Олег.

— А чого тоді вони вас кличуть?.. Чого тільки вас?..

Тут уже навіть Олег не знає, що відповісти. Справді, чому завжди вони гукають тільки його?

Але навіть оті меткі молодиці не можуть порушити чари їхнього світу.

Десь перед обідом, коли вони вже збиралися додому, хтось сипонув, як із пригорщі, рясними пострілами. Прогуркотів, захлинаючись, кулемет. Ах!.. Ах!.. Ах!.. — сердитою качкою відгукнулася гармата. Понад містечком прокотилася хвиля багатоголосого реву, виплеснулася на річку, відбилась від криги, зашурхотіла в очеретах.